Добро в дії

Я – прийомна мати, тому хочу розповісти свою історію, як у моєму житті появилось таке довгоочікуване дитя. Спочатку було довгих 17 років лікувань, операцій, болісних процедур. Я до останнього не втрачала надії, що зможу народити дитину. І ніяк не могла наважитись усиновити дитину, вважаючи, що це не буде моє, рідне. Як же я помилялась… Але, мабуть, так дав мені Бог, що саме ця дитина чекала на мене, а я чекала на неї.

Рішення взяти дитину у сім’ю давалось нам  з чоловіком нелегко: були довгі роздуми та безсонні ночі, але бажання мати дитину перемогло - ми зробили перший крок для того, щоб і в нашому дому зазвучав дитячий сміх.

Коли вона вперше вибігла мені назустріч, така маленька і беззахисна, протягнула до мене рученьки і міцно обійняла за шию, я зрозуміла: це моя дитина, яку подарував мені Господь, і більше нічого на світі мені не треба. Вже декілька років ми разом, наше життя наповнилось змістом, змінились життєві цінності – зараз весь світ крутиться навколо нашого життєрадісного і веселого сонечка, нашої донечки. І жодного разу у мене не промайнуло думки про те, що це не я її народила. Мені здається, що вона у мене була завжди. Ми маємо однакові смаки, донечка любить те, що я любила у дитинстві, розмовляє так, як я, а зовнішністю вона схожа на свого татка, якого безумно любить і який для неї є великим авторитетом.

За час, відколи дитина перебуває у нашій сім’ї, я чула дуже багато різних розмов про це. Одні щиро вітали нас, інші дивувались, навіщо нам це потрібно, ще інші думали, що за це ми отримуємо дуже великі гроші, адже, за їхніми словами, на утримання своїх рідних дітей держава не виділяє гроші, а на утримання прийомних гроші виділяються. Мені хочеться їм відповісти, що у дитячих будинках та школах-інтернатах є дуже багато дітей, які чекають того моменту, коли до них прийдуть тато з мамою і заберуть у сім’ю, і ніхто не боронить їм подарувати цим дітям надію, подарувати родину. Просто для цього треба мати щире серце, великий запас любові і вміння дарувати її прийомній дитині.

Хочу звернутись до тих сімейних пар, які не мають дітей, і які перебувають у роздумах, брати чи не брати дитину у сім’ю. Не роздумуйте. Адже не має на світі більшого щастя, ніж пригорнути до себе маленьке тепле тільце, почути слова: «Мамусю, я тебе люблю найбільше на світі», радіти її успіхам, ділити з нею її проблеми, чути її веселий та щасливий сміх. Недарма ж кажуть: «Якщо в домі не лунає дитячий сміх, то в ньому поселяються привиди».

А закінчити свою розповідь я хочу однією притчею: жили на світі дві жінки, які не знали одна одну. Одну ти не пам’ятаєш, другу називаєш мамою. Дві різні жінки, які стали твоїм життям. Одна стала твоєю дороговказною зіркою, друга стала твоїм сонцем. Перша жінка дала тобі життя, а друга вчила, як його прожити. Перша дала тобі бажання бути любимим, а друга подарувала тобі любов. Одна дала тобі національність, друга дала тобі ім’я. Одна подарувала тобі почуття, друга розвіяла твої страхи. Одна бачила твою чарівну посмішку при народженні, друга витерла твої сльози. Одна не змогла дати тобі будинок, друга молились про дитину, і Бог почув її.

І зараз  ти задаєш мені крізь сльози запитання, на яке ще ніхто не знайшов відповіді: чия ти дитина? І я тобі відповідаю: ти – плід двох різних форм любові.